Микола насилу розтулив повіки. Над ним зеленкувато-блідим кольором олійної фарби виблискувала стеля, з якої на досить довгому двожильному проводі звисав чорний, заляпаний фарбою плафон із вимкненою лампочкою. Нестерпно боліла голова, тож парубок обережно, закусивши губу, потроху почав повертати її, аби роздивитися навколо. Збоку впливла стіна із вимикачем, потім край залізної спинки ліжка і, нарешті, фарбоване в той же зеленкуватий колір підвіконня, на якому вітерець шарудів прозорим целофановим пакетом з яблуками.
- Де це я, - майнуло в Миколиній голові.
Практично ж у цю мить очі зафіксували в кутку на стіні якийсь папірець. Сфокусувавши погляд він прочитав верхній, линялий від часу чорнильний рядок: “План евакуації з першого поверху лікарні на випадок пожежі”.
- Отаке, - серце Миколи так гупнуло кілька разів поспіль, що аж віддало у голову.
- Лікарня, - чого б це я тут був?
Він заплющив очі, ніби ховаючись від реальності, і почав хвилина за хвилиною відновлювати подробиці того, що з ним могло статися…
…Хата, у якій Микола жив разом з мамою, Галиною Василівною, стояла впритул до дороги, затиснута з обох боків залізобетонними сусідськими парканами, за якими височіли, вимуровані в незрозуміло якому стилі, червоно-цегляні будинки сусідів. І паркани, і будинки з’явилися, коли Миколі було років з дев’ять. Коли все почалося йому навіть подобалось борсатися у навезених самоскидами купах піску, нишпорити у забутих речах робітників у пошуках цигарок та підкидати цеглу на дорогу. Однак, коли у небо встромилися і закрили його дві споруди, які, зі слів сусіда діда Василя більше нагадували незрозуміло яких конфесій церкви, аніж людське житло, запалу у Миколи поменшало. До того ж і нові сусіди виявилися не дуже привітними. Чоловіки з великими машинами та сумними животами, їхні напівголодні від дієт дружини та занудні нащадки аж ніяк не хотілися знатися ані з Миколою, ані з матір’ю. Хатина Миколи стала зовсім малою і неначе вросла в землю. На маленькому клаптику городу, що опинився в тіні сусідського паркану, вимерло усе, і навіть зникли мураші, яких намагався вивести ще батько Галини Василівни. Все принишкло, а у Миколиному серці зажеврів незнайомий досі вогник ненависті до нових сусідів.
Хоч що б він робив, чи прибивав дошку на горищі, чи клеїв камеру старої з погнутою рамою батьківської “України”, увесь час в усьому були винні сусіди. Це їхні ситі пики винні у тому, що мати зранку до вечора на хворих варикозних ногах змушена носити листи по усьому селі і поночі скиглити, неначе побите кошеня, від болю в подушку. Це вони винні, що після дев’яти класів Миколі довелося кинути думки про Суворовське (і навіть про розташоване у передмісті ПТУ) і йти на цегельний завод у бешикер кидати на рухому стрічку глину.
Не раз і не два, сидячи під землею і дивлячись як згори, просто з кузова вантажівки сиплеться глина, хлопець думав про те, чому у світі все так не просто. Один, неначе гвинтик у машині, увесь день місить цю глину. Далі такі ж як він, кожен на своєму місці, формують, сушать, печуть і розставляють на піддони цеглу. А в результаті з’являються неоковирні будинки-церкви із усім їхнім начинням і сноби, які не бачать нічого, що розташоване далі, аніж капот їхніх машин. Де ж правда? Чому один і цвяха забити не вміє, а все має та ще й інших повчає, а інший, от наприклад Миколин бригадир, дядько Петро, у якого тільки похвальних грамот у спальні штук зо тридцять наклеєно, вимушений за тиждень перед зарплатнею бігати по людях і простити грошей, аби їм із жінкою було що їсти.
Згодом думки про винних і невинних поступилися в Миколиній голові іншим, більш цікавим думкам. Наприклад, “Що робити”? Микола саме стояв біля транспортера, втупивши погляд в одну точку, механічно поправляв маленькі шматки глини, що чіплялися за валики, коли у голові, неначе розкрилося небо і засвітило сонце. Микола аж закляк. Він знав, що треба робити. Треба знести сусідські будинки, щоб знову, як у дитинстві, з’явився луг і стало видно річку. Щоб величезні паркани не затуляли город, і повернулися мурахи. Нехай пихаті сусіди зникнуть, нехай зникнуть їхні машини і голодні злючі пітбулі. Нехай зникнуть назавжди. Тоді все стане на місця, і всі будуть щасливі.
Микола завмер. Від несподіванки він аж роззявив рота і припинив проштовхувати глиняні грудки по конвеєру. Недопалок прилип до нижньої губи і димів на ній, живучі власним життям. Саме в цей момент угорі, над бешикером щось затріщало, а потому гупнуло. Водій, “Маз” якого заїхав ближче до ями, аніж годиться і під час вивантаження глини проламав перекриття, попливши заднім мостом просто униз на конвеєр, встиг крикнути “стережися” і вистрибнути з кабіни. Кілька тон глини, замість того, що поволі зсипатися на полотно, гупнули униз одразу. Микола в останню мить підвівши голову, побачив колеса “Маза”, що проверталися у повітрі та стіну глини, яка падала на нього і, кинувши лопату, неначе кішка, стрибнув під транспортер. Глина наздогнала його в польоті. Світ замакітрився, вдарив по обличчю і розтанув у чорному мороці. Микола знепритомнів.
Коли Микола знову розплющив очі то побачив перед собою обличчя жінки. Років під сорок. В окулярах, волосся вбране під білу медичну шапочку, на шиї, звисаючи неначе вужака по халаті, теліпався пристрій, яким зазвичай лікарі прослуховують легені пацієнтів.
Жінка посміхнулася.
- Ну що, Миколо, прокинувся? А до тебе гості.
Пані поправила ковдру та подушку, ще посміхнулася і відійшла. Микола, трохи підвівши голову побачив у дверях матір. Та стояла, як і завжди, впнута у картату хустку та вдягнута у старий засмальцьований кожушок і дивилася на сина. По щоках текли сльози.
Микола зробив спробу посміхнутися. Вийшло, мабуть не дуже вдало, бо мати швидко підійшла і, не даючи йому підвестися (хоч не було в цьому потреби) заходилася підсмикувати ковдру та простирадло. Не дивлячись сину в очі, вона стала щось швидко говорити про те, що Бог усе бачить, що головне, що живий, що все якось та буде. Микола нічого не міг зрозуміти. Чого це вона, неначе на похороні, аж живий – тіло, хіба, болить усе.
Думки Миколи увесь час поверталися до сусідів: - “Знищити. Стерти з лиця землі назавжди”, - тоді він зможе жити спокійно.
Мати все лопотіла, до неї приєдналася санітарка, і вони тупцювали навколо Миколи який, був, неначе у забутті.
- Знищити... Зруйнувати… Пустити сонце у двір.
Думки Миколи стрибали одна на одну, билися між собою і не давали зосередитися.
Час од часу він нібито виринав із забуття, і до нього долітали слова матері та санітарки:
Боже… такий молодий… І як же ви тепер з ним…Спина це вам не нога чи рука… Місяці за два треба буде забирати й доглядати вдома…Нічого зробити не можна… Лежачий… шийні хребці…. ні рукою ні ногою….все життя.
- Про кого це вони, - думав Микола, а вже в іншу мить знову повертався до сусідів.
- Стережіться… дайте-но я тільки вийду з лікарні.