Микола встав рано: ще не співали перші півні і лагідне квітневе сонце не вдарило променем по росах. Він встав, умився з відра, зачесав пальцями неслухняного рудого чуба й вийшов на двір. Потягнувся. У курнику зашаруділо - птахи почули господаря; з хліва подала голос Манька, дворічна теличка. Голос Маньки, завжди приємний, сьогодні був низький і тужливий. Він вдарив Миколу просто в груди, неначе холодний зимовий порив, вдарив і ледь не зупинив серце.
“От тобі й маєш”, - подумав хитнувшись Микола, - все знає, все розуміє, хоч і тварина”.
Він пішов до хліва, відкрив широко двері і вивів корову. Лагідно погладив по голові. Тоді відчинив хвіртку і пустив її на вулицю, де вже чекав пастух, придуркуватий кривий дід Микита.
- Привіт, Миколо, - губи Микити склалися у щось схоже на посмішку, - підеш сьогодні?
- Піду, - буркнув Микола і повернувся на подвір’я.
“От старий лис, - майнуло в голові, - все знає, і яке йому діло до мене”.
За кілька хвилин Микола, впоравшись по господарству, стояв у хаті перед дзеркалом, що у дверцятах шафи, і вдягався. Натягнув старі штани від костюма, втягнув паска і дістав білу сорочку.
Прискіпливо оглянув її і, вкотре пожалівши, що й досі не оженився, дістав праску.
Розстеливши на столі простирадло, Микола кілька разів ковзнув праскою по сорочці і накинув її на плечі. Витяг зі скрині кілька краваток, але кинув їх, вирішивши не затягувати шию.
Постояв перед дзеркалом, зачесав чуба. Якось незграбно сів на ослона, почав нишпорити по кишенях. Знайшовши цигарку, засунув її в рота, підпалив і відстороненим поглядом оглянув своє житло: стара хатина, хоча й прибрана, навіювала невеселі думки. Покривлені часом вікна, потріскана деінде стеля, пожухлі шпалери - все чекало на жіночу увагу.
- Ох, - чи то сказав, чи то прокрехтів Микола і пішов з хати.
Хата баби Мотилихи була з самого краю села і одним боком впиралася в кладовище. На Гробки усі, хто йшов до померлих, здебільшого чоловіки, зупинялися біля бабиної хати, аби купити чвертку, або й півлітру, для помину. Микола підійшов до хвіртки, глянув через паркан, і не побачивши зігнутої бабиної постаті, постукав у вікно.
- Іду, - пролунало звідкись із середини, і за кілька хвилин з сіней виповзла постать Мотилихи.
- Привіт, Миколо, - в руці баби була пластикова пляшка з під якогось напою наповнена аж під горлятко каламутною самогонкою, - Тримай.
Микола простягнув бабі зім’ятий двогривенний, однак та відштовхнула Миколину руку і тільки промовила: йди вже, він чекає на тебе... наснилися мені сьогодні, удвох... йди....
Не сказавши більше ні слова, Микола поклав пляшку в кишеню штанів і пішов до воріт кладовища.
Стара брама цвинтаря, вже давно не фарбована і полущена сонцем. дивилася на одинокого відвідувача, неначе пащека якогось чудовиська. За нею, неначе зуби у роті, стирчали хрести. Білі, більш нові, і неначе пломбовані старі, дерев’яні та залізні.
Микола пройшов центром, зійшов з дороги і, оминувши кілька могил, сів біля однієї на лавку. Сивий камінь, привезений колись із району, лежав на плиті, яку Микола сам обклав кахлями. Над лавкою хиталася в такт вітру молода берізка.
Тут, у землі лежав Сергій, старший Миколин брат.
Микола нахилився і, позривавши сухий торішній бур’ян з могили, знайшов гранчака. Сполоснув його горілкою, налив повний і поставив біля каменя. З полірованого каміння Миколі посміхався Сергій. Такий, як і вдома на фото, зробленому в районному фотоательє.
- Отаке, Сергію, - майнуло в голові у Миколи, ще один рік пролетів. Він підніс пляшку до рота і кілька разів ковтнув просто з горла. Сива рідина одразу впала в шлунок, однак Микола навіть не скривився.
Летить час. Я, бува, й забуваю коли будень, а коли й свято. Поле, господарство, все як у калейдоскопі. Не встигли поорати, вже збирати все треба, летить час, хай йому аби що.
Я тобі обіцяв торік, що одружуся, так, кхе-кхе, - Микола знову сьорбнув з пляшки, - не вийшло... ніхто щось за мене не хоче, та й часу не вистачає. Так, мабуть, і буду вікувати одинаком.
- Слухай, Сергію, хоча, може, ти вже й знаєш, всяко може бути, Галя твоя за Матвія Тереньтєва вийшла. Та воно й не будеш же все життя тужити? Тебе вже он четвертий рік немає, а бабський вік короткий. І так років три самувала. Ну що ще, - Микола знову приклався до пляшки, - якось треба влітку стріху на хаті перебрати, а то восени капатиме. Ох, погано тебе немає, в чотири руки ми б швидко впоралися. Я ото увесь час думаю, навіщо ми тоді того мотоцикла купили? Ще й раділи, як діти. Пам’ятаєш, як з району їхали? Каски поскидали, вітер волоссям грає, а ми - неначе птахи. Воно, правда, й треба було якусь техніку, бо велосипедом скрізь не встигнеш, однак якби знав, як воно буде, то і сам би пішки ходив, і тебе примусив би... Хіба ні? Тебе примусиш, ти ж у нас старший, - сам собі голова.
Микола вилив у рота рештки горілки і поставив пляшку біля лавки. Закурив сам і одну поклав брату на могилу.
- Слухай, а Іван, ну той що Зілу був, що збив тебе, вже повернувся. Амністія. Отакої. І ходить, людям в очі дивиться, неначе нічого не сталося. Я спочатку думав уб’ю, а тоді кинув це... Мати його приходила, в коліна падала, наче знала мої лихі думки.
Микола зліз, неначе впав з лавки, підсунувся до каменя і увіткнувся у нього лобом. Він був зовсім п’яний, по щоках текли сльози.
Братику! Сергію. Пам’ятаєш, коли ще зовсім малі були, я увесь час хотів бути старшим? Хотів, щоб ти мене слухався, пам’ятаєш? І так мені того хотілося, аж у грудях пекло. Думав, що старшим бути краще. А ти сміявся та увесь час казав, що старшим бути це важко.
Так, Сергію. Старшим бути важко. Важче за все на світі. Хай йому грець. Сьогодні страшний день. Сьогодні я став старшим за тебе... ось вже хвилин десять, як старший. Сергію! Якби я знав тоді малим, як воно страшно бути старшим, то ніколи б не хотів ним бути. Я люблю тебе, Брате.
Микола підвівся і нерівною ходою пішов з кладовища. Над хрестами, сполохавши птахів пролунало...
“Пливе кача, по Тисині,
Ой пливе кача, по Тисині...
Мамка моя, не лай мене,
Мамко моя, не лай мені...”
З-за паркану на Миколу дивилася баба Мотилиха. Її губи беззвучно ворушилися, а рука увесь покривала хресним знаменням п’яну постать.

От автора.

Я не нашел правил запрещающих выкладывать прозу на украинском языке. Переводить на русский в моем случае абсурд, я в нем не достаточно силен.... жду мнений.