| MORJ | Дата: Пятница, 2007-02-09, 4:30 PM | Сообщение # 1 |
|
Группа: Удаленные
| Стати мамою Світлана мріяла, скільки себе пам’ятала. Увечері, вкладаючись спати, вона кутала стару з подряпаним оком ляльку у хусточку і клала поруч. І навіть пізніше, коли інші дівчата вже потай фарбували губи та бігали увечері до хлопців під старий, із забитими вікнами клуб, вона, впоравшись по господарству і дочекавшись доки батьки повсідаються біля телевізора, тихо сиділа на веранді і шила кофтинки майбутньому первістку. В якийсь момент у мрії з’явилося ім’я. Олег. Світлана чомусь ніколи не уявляла, яким буде батько сина і її чоловік; усі думки були тільки про маленького Олежика: про його рученята, світле, як у неї самої, волосся і блакитні, як небо, оченята. Вона вже наперед знала, якими будуть його перші слова до неї, вже бачила його перші кроки, переживала: а як же ж доведеться відряджати в армію або приймати невістку.
На випускному вечері у школі, після того як директор урочисто поздоровив дев’ятикласників (аби закінчити десятирічку треба було їздити у район) і усі поклялися у вічній дружбі один одному, Світлана нарешті зрозуміла, що самими думками жити вже - просто не може.
Усі випускники подалися гуляти по вечірньому селу аж у ліс, а потім на берег Десни - зустрічати схід сонця. Там, у молодому сосняку Світлана й віддалася однокласникові Дмитру.
Чи пам’ятає Дмитро той день сказати важко. Однак Світлана запам’ятала його назавжди. Губи кавалера пахли цигарками й дешевим вином, руки пітніли і незграбно тисли її в обіймах. Світло-рожева спідниця, яку Світлана шила кілька тижнів на випускний, ніяк не хотіла залишати дівоче тіло, однак врешті і Дмитро, і Світлана дістали те, чого хотіли одне від одного. Мама Світлани ледь не впала в прострацію від заяви доньки про вагітність. Батько лише нервово загасив недопалка і, махнувши рукою пішов поратися по господарству. А за 9 місяців обидва стояли під вікнами двоповерхової вифарбованої в блакитний колір споруди районного пологового будинку і чекали, доки Світлана покаже їм Олежку.
Батько, вдягнений у коричневий смугастий костюм, білу сорочку та кумедну синю краватку, як і завжди палив, час від часу зводячи очі на вікна другого поверху. Мати ж, вдягнена в так звану виїзну червону сукню та білу хустку, нервово ходила біля вивіски приймального відділення і час од часу струшувала та хитала головою неначе скидала з себе якусь невидиму попону.
Коли вночі прибігла сусідка, що жила за дві хати через дорогу та мала телефон, та рішуче постукавши в шибку, почала поздоровляти з онуком (мовляв дзвонили з лікарні й переказували, що можна приїздити з вітаннями), вони вже були щасливі. Зранку родина попросила кума, і той відвіз їх у місто.
Однак зустріч чомусь затяглася. Привітна молода дівчинка, висунувшись у віконце і спитавши прізвище, чомусь зблідла, принаймні так здалося матері, та попрохала почекати. І ось вже хвилин зо двадцять всередині неначе всі повмирали.
Аж ось двері рипнули і до відвідувачів вийшов лікар. Він був досить молодий, до тридцяти, з під халата виглядала гарно випрасувана сорочка, а з під чепчика кумедно стирчав чуб. Він підійшов до батьків і ще раз перепитав прізвище. Ті кивнули у відповідь.
- Знаєте, на жаль ані Світлану, ані дитину ви побачити не зможете.
- Як це? - вирвалось у батька: він аж шморгонув носом від несподіванки.
- Їх немає в лікарні, - відповів знервовано медик.
- Як це? - ноги матері підкосилися, вона зойкнула і обперлася на чоловіка, - що ви таке кажете, а де ж вона?
- У дитини виявили порок серця, малюку було вкрай погано, - лікар тупив погляд і винувато ховав за спину руки, - за дві години хлопчик помер. Ми нічого не змогли вдіяти.
- Ой божечки, - простогнала жінка, і скинувши руку з плеча чоловіка, почала осідати просто на асфальт.
Лікар з батьком підхопивши її попід руки, перетягли до приймального, де всадовили на її ж сумку. Лікар гукнув когось, і навколо жінки, яка щоправда вже прийшла до тями й кліпаючи очима, шепотіла комусь прокльони, забігали медсестри з санітарками.
Лікар потягнув тихенько батька за рукав і відвів убік.
- А годину тому Світлана зникла… забрала дитя і втекла…. Ми вже сповістили міліцію, чекаємо на слідчого.
Світлана йшла полем. Впізнати її було просто не можливо. Розпатлане сплутане волосся як попало спадало на нічну сорочку та накинутий зверху халат. Ноги, взуті у лікарняні капці, йшли не розбираючи дороги, по камінню, калюжам, траві. В руках вона тримала, замотане у лікарняну наволочку, маленьке дитяче тільце. Постать дівчини виділялася на фоні неба. За мить Світлану наздогнала гроза. Дощ почався вмить, стіною. У чорних хмарах щось тріснуло, гупнуло, і поле освітила блискавка.
- За що, - шепотіли губи Світлани, - Боже, ти ж знав, що мені ні від тебе, ні від життя більше нічого не треба.
Навколо все почорніло. Трава, намочена зливою, чіплялася за ноги й била по них із шаленою силою.
- Невже хотіти мати дитину то гріх?! - то шепотіла, то волала на все поле дівчина, - скажи, Боже, це - гріх?
Вона пригортала пакунок до губів і цілувала сині скрючені пальчики.
- Олежку, сину мій, озвися, я ж чула як ти заспівав, коли з’явився на світ. Я ж бачила, як ти дивився на мене.. Олежку-у-у.
Голос потонув у бурі. Світлана впала на коліна, притислася до малого і заскиглила, неначе побитий собака. Вона хиталася проти вітру з боку в бік й навіть не бачила, що гроза вже випередила її. У небі знову з’явилося сонце…
За кілька годин Світлана прийшла до тями і підвелася.. З неї стікали рештки грози, однак вона ніби нічого й не розуміла, озирнулася і пішла край поля в бік залізничного полотна.
За кілька хвилин дівчина вже сиділа на пероні і чекала на електричку. Наволочка з сином неначе прикипіла до таких самих, як він, синіх від холоду грудей під ще мокрою сорочкою. Серце Світлани калатало. Коли зранку в місті її прийняли за жебрачку і прогнали з вокзалу, вона злякалася, що міліція чи ще хтось забере сина. Тепер страх повернувся. Селяни, які теж прийшли на станцію, поглядали на Світлану, однак, мабуть страхаючись її вигляду, не підходили. Засурмив і зупинився потяг, дівчина швидко забігла всередину і замкнулася у туалеті.
Батьки Світлани повернулися в село аж під вечір. Поспілкувавшись із набундюченим товстим міліціонером вони кинулися шукати доньку. На вокзалі розповіли, що нібито бачили схожу, однак куди вона поділася - не знали. Врешті, змучені й чорні як земля, чоловік та дружина сіли в електричку на село.
Коли підійшли до хати - вже геть стемніло. Аж раптом чоловік побачив у вікнах світло. Подружжя кинулося в двір чи не наввипередки.
Хвіртка.
Вимощена цеглою доріжка.
Невеличкий поворот.
Стара балія для дощової води.
Ганок.
Вікно з надірваною давно ставнею.
Три приступки.
Темна веранда.
Двері в світлицю.
Яскрава лампочка.
Темна пляма під стелею.
Жінка впала непритомна, а чоловік кинувся обрізати мотузку і виймати Світлану з зашморгу. В кутку, на ослоні стояли старі ночви, у яких лежав маленький синій Олежка. В грубі палали рештки нашитих Світланою для дитини речей.
Батько сіпав доньку, бив її по щоках і ревів як ведмідь. Аж ось на його плече лягла рука дружини.
- Облиш... Марно все. Нехай вже разом. Вона без нього однаково б не змогла .
|
| |
| |
